Ні свої, ні чужі
1947-го тисячі словацьких українців із мрією про краще життя переїхали на Волинь. Чому вони там не затримались?
Текст — Антон Семиженко.
Сотні свідків і учасників цих подій досі живі. Вони видають книжки, проводять конференції, зустрічаються згадати минуле. Усе зазвичай відбувається українською мовою, всюди йдеться про Україну — але в нас про ці зустрічі чи книжки майже невідомо. Про оптацію та оптантів тут згадують настільки ж часто, як ви чуєте це слово — тобто, майже ніколи. А історія, хоч і малоприємна, є унікальною: 12 тисяч українців сходу Словаччини, натхненні можливістю вирішити матеріальні проблеми та побудувати справедливий комуністичний світ, залишили рідні домівки й переїхали в Українську РСР. І одразу ж правдами й неправдами почали повертатись назад — доки не виїхали практично усі.
Із «голодних долин»
Хоч історія стосується етнічних українців та України, починається вона здалеку — із пострілів чеських солдат у Празі. 1943-го ці люди пішли добровольцями в Чехословацький батальйон Червоної армії. Допомагали відвойовувати в нацистів Київ, Білу Церкву, Прагу — де й залишились. Невдовзі почали стріляти. У себе.

Чимало солдат цього батальйону вперше в житті побачили Прагу на війні. Їхня мала батьківщина була за тисячу кілометрів звідти — в селах під Луцьком та Рівним, де чехи, приваблені великими наділами родючої землі, жили з 1860-х років. Багатшали, купували сучасну техніку, будували костели та пивні заводи. Із приходом радянської влади злякались колективізації. І в Чехословацькому батальйоні добровольці з числа тих селян попросили командира Людвіка Свободу, якщо вдасться звільнити Прагу, перевезти дружин та дітей із волинських колоній до Чехії. Свобода пообіцяв, що так і буде.

6 травня 1945 року радянські війська почали наступ на Прагу, і вже на п'ятий день майже мільйон дислокованих там німецьких солдат капітулювали. Виконання ж даної Свободою обіцянки розтягнулось на роки. Загалом через іншу сторону: в СРСР усвідомлювали, що внаслідок переселення країна втратить близько 35 тисяч людей, а після кривавої війни це було надто цінним ресурсом. Особливо на Західній Україні, де порівняно з 1941 роком населення зменшилось на 29% (до порівняння, на Східній Україні — на 19,4%, наводить дані дослідник Іван Ванат). Радянському союзу потрібно було завозити людей, а не вивозити їх. Тому з переселенням там не поспішали. Чеські сім'ї страждали, й чоловікам уривався терпець.

Повоєнна Чехословаччина до перевороту 1948-го була прорадянською, але ще не соціалістичною. Всі підпільні в час війни партії — як ліві, так і праві — отримали легальний статус і право брати участь у призначених на літо 1946-го парламентських виборах. Існувала незалежна преса. Журналісти співчували волинським чехам, не дозволяючи забути тему. В результаті її взяли на озброєння політики. Влада мусила шукати вихід, а саме відповідь на питання, кого можна дати СРСР взамін. Хто добровільно, але масово б поїхав?

Першим варіантом були емігранти українського та російського походження. В ході створення СРСР та супутніх воєн на територію Чехословаччини виїхали понад 15 тисяч людей. Вони не забули свого коріння: створювали видання, театри й цілі вузи — наприклад, Українську господарчу академію в Подєбрадах та Український педагогічний інститут у Празі. Таких людей запросили повертатись — що було зафіксовано, зокрема, в Договорі про Закарпатську Україну 1945 року. Втім, оскільки більшість із цих людей виїхали в нову країну, тікаючи від комуністів, заклик радянської влади повертатись вони сприйняли скептично. Бажання переїхати до СРСР висловили всього три тисячі осіб. Замало. Так і з'явився другий варіант — руснаки.

Приблизний ареал компактного проживання словацьких українців. Північна межа — кордон Словаччини з Польщею, східна — кордон з Україною. Зображення Google
Східна Словаччина за етнічним складом нагадувала тоді сусіднє Закарпаття: мішанка етносів, мов, кухонь, традицій. В її північній частині, зокрема в містах Пряшів, Бардіїв та довколишніх селах, здавна жили десятки тисяч (за даними 1930 року — близько 90 тисяч) етнічних українців, в основному з русинського субетносу. Вони називали себе українцями або руснаками, мали можливість вільно використовувати й розвивати свою мову, практикувати віру, заробляти. Однак економічно в регіоні жилось нелегко. Місцевість називали «голодними долинами»: схід Словаччини гористий, орної землі мало, вона з камінням і не надто родюча. Щоб посіяти на ній щось, треба було спершу зібрати камені, тоді переорати (за допомогою корів, коней у більшості господарств дозволити собі не могли) — а тоді ще раз зібрати каміння. Родючість такої землі була значно нижчою, ніж в українських чорноземів. І навіть такої землі бракувало. З кожним поколінням, із кожним новим сином родинна ділянка дробилась, зменшуючи шанси на достаток. Тому багато людей з цих країв емігрували — зокрема, «за велику млаку», «за велику калюжу», до Сполучених Штатів.

На квиток до Америки треба було ще назбирати. Та й дорога довга, мова незнайома, життя незвичне. Переїзд на значно ближчі багаті землі виглядав вигідним варіантом. Те, що на них теж живуть східні слов'яни, ще один плюс. Руснаки симпатизували східнішим від Карпат народам, поширеним було русофільство: часто місцеві асоціювали себе не з українським народом, а з великим братерством очолюваних Росією східнослов'янських народів. Що ж до авторитетного в регіоні після перемоги у Другій світовій Радянського союзу, то були навіть прохання приєднати Пряшівщину до його складу. Микита Хрущов, тоді керівник радянської України, у мемуарах згадує про делегацію з «якогось заселеного українцями району в Словаччині, які просили приєднати цей район до УРСР». Хрущов відмовив. Делеганти повертались невдоволені.

Керівництво Чехословаччини такі настрої теж не тішили. До Другої світової це була багатонаціональна країна: за переписом 1920 року, 23% її населення були етнічними німцями, 5,6 — угорцями, 3,5 українцями і 0,6 — поляками. Результатом такої ситуації стала, зокрема, окупація Третім Рейхом у 1938 році щільно заселеної німцями Судетської області. Політики країни почали схилятись до того, що для упередження майбутніх проблем Чехословаччина має стати землею двох народів — чехів та словаків, а інших варто переселити до їхніх національних країн. Принаймні, так 1941-го писав президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш. По війні Бенеш знову очолив республіку. В 1946-47 роках із країни вивезли майже три мільйони німців, були спроби домовитись про виселення угорців. Коли з'явилась можливість переселенням вирішити й так зване «руське питання» з місцевим українським сепаратизмом, Бенеш не заперечив. Справа «обміну» волинських чехів на словацьких українців виявилась вигідною всім сторонам. Крім, можливо, волинських українців — але там звичка орієнтуватись на думку населення вже відійшла в минуле.
На малюнку з газети 1944 року президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш міркує про те, як вирішити етнічні проблеми своєї країни. Зокрема, виселенням етнічних українців на територію України. Ілюстрація з архіву Степана Крушка.
1946 року на Пряшівщині активно запрацювали радянські агітатори.
Рай на землі
«Дорогие братья и сестри! … Ту великая идея и циль — объединение цилого русского народа, чтобы тото не терпил больше ни социального, ни национального гнета. Може, мы напугалыся ужасающей пропаганды, которую ведут наши вороги о СССР, може мы боимся русского народа, може боимся колхозного устройства в России, може мы боимся нового социалистического порядку в России? Отвиты на вопросы коротки и ясны. Советский социалистический порядок и система, это наивысшая форма демократизма в цилом свити, это форма, где рабочий народ собрал власть в свои руки и под руководством Коммунистической партии дилает чудеса. Он переработал старую заосталу Россию на самую передовую страну на свити, такую страну, которая побидила мировый фашизм и принесла свободу всем народам Европы. Народы Советского Союза могут теперь развиватся як культурно, политычно и экономично, там не може быти кризиса, там каждый человек имеет право на роботу и на свободную жизнь».

Листівки з таким текстом, під назвою «Если ты русский — твоё место в России» з'явились у селах Пряшівщини в лютому 1946-го. В березні минав кінцевий термін подання заявок на добровільне переселення — оптацію, а достатньо бажаючих досі не набралось. Завдання спокусити місцевих Радянським союзом вирішують листівками, оголошеннями в пресі та публічними зустрічами в кожному заселеному руснаками селі. Агітатори — як із Радянського союзу, так і з числа місцевих комуністів — обіцяють швидко й комфортно перевезти не лише людей, а й їхні худобу, меблі та знаряддя праці. Житло гарантувалось за такою схемою: тут, у Словаччині, сім'я або продає будинок, або передає його у власність Чехословацькій державі, отримуючи натомість так звану оцінку — показник орієнтовної вартості обійстя. На новому місці хату купували або за живі гроші, або відповідно до суми оцінки. В будь-якому разі, запевняли агітатори, житлові умови будуть чудовими, адже чехи лишають по собі великі, зручні цегляні хати. А якщо додати великі ділянки родючої землі, ще й участь у будівництві ідеального суспільства — як на все це не погодитись? Якщо ж не сподобається, заспокоювали місцевих, протягом двох років можна буде без проблем повернутись назад.

Копія зразка заявки на переселення. З архіву Степана Крушка
Куди саме їх везтимуть, більшість не знали. Чимало тих, хто погодився на оптацію — тобто, оптантів — думали, що в Росію. Прохання організувати оглядову поїздку, щоб оцінити умови життя, радянська сторона відхилила. Попри це, 2506 родин — 10446 осіб — повірили словам і подали заявку на переселення. Утричі менше, ніж волинських чехів, хоч кінцевий строк подання заявок і перенесли аж до 15 березня 1947 року. Втім, були села, де виїхати вирішили більшість людей, включно з сільськими головами. У січні 47-го настав їхній час збирати речі, а залізницям двох держав — готувати вагони.

Везли багато. 928 коней, 2742 корови, 8367 одиниць свійської птиці та навіть 84 вулики бджіл, пише в книжці «Волинська акція» Іван Ванат. Були також косарки, вози, сані, сотні тон зерна та інших продуктів. Разом усе зайняло 1903 товарних вагони. Плюс 905 вагонів для людей.
Одна з кількох збережених фотографій переселення: діти на станції Сніна — і вагон, в якому вони їхатимуть на Україну. Діти щасливі: подорож залізницею була для них рідкісним видовищем. Фото з архіву Степана Крушка
Так само в Україні відбувалась підготовка до перевезення волинських чехів. Перший ешелон із ними та їхнім майном вирушив до Чехословаччини 2 лютого 1947 року. Перший з оптантами — трохи раніше, 27 січня. І, щойно перший чехословацький поїзд приїхав на станцію Чоп, де людей, тварин та речі перевантажували в радянські поїзди, почались несподіванки.
Реальність вносить поправки
По-перше, радянські ешелони виявились меншими за чехословацькі, людям довелось потіснитись. По-друге, виявилось, що картоплю та свійську птицю провозити не можна, чопські залізничники й міліціонери їх вилучали. Втім, швидко виявилось, що конфіскований товар не передавали державі, а роздавали своїм рідним та знайомим. Побачивши це, оптанти просто на станції вбивали птицю, готували її та картоплю — і їли якнайбільше.

Завантажені радянські поїзди вирушали углиб України — і дорогою люди побачили всі злидні повоєнної землі.

— Спалені села, шалена бідність, покалічені війною жебраки без ніг, без рук, — каже нащадок оптантів, університетський викладач та дослідник Міхал Шмігель. — В інших поїздах люди їхали на дахах. Картина істотно відрізнялась від тої, яку описували агітатори.

Все, що трапилось із оптантами далі, можна описати терміном «ідеальний шторм»: коли невдача за невдачею руйнують попередні плани на спокійне заможне життя, наче вітер картковий будинок. Причини були різними. Десь —безалаберність і хаос. Наприклад, коли поїзди з оптантами просто зупинялись на кілька діб на проміжній станції чи запасному шляху, розтягуючи дорогу до пункту призначення на 10-15 днів. А людей запевняли, що дорога забере кілька діб, тож корму для свійських тварин вони брали зовсім трохи. На кінцевих станціях оптанти часто мусили самі шукати транспорт, який довіз би їх з речима до села — хоч Радянський союз обіцяв супровід до самої домівки. Часом пошуки возу чи автомобіля займали кілька діб, і весь цей час сім'я з усім добром мала чекати на пероні залізничного вокзалу.

Вплинула на попередні домовленості й жадібність місцевих — чиновників чи простих селян. Волинські чехи зводили будинки значно більшими за хати українців. Великі ззовні, просторі всередині, часто вони були найкращими спорудами в селі. Скориставшись нагодою, влада нерідко використовувала цілі будівлі чи їх частини для своїх потреб: розміщувала там сільраду, школу, медичний кабінет. Або ж там селився місцевий військовий чи партійний функціонер. Іще частіше там опинялись інші мігранти — лемки з Польщі. Вони прибули на Волинь раніше за словацьких українців (польська сторона відправила лемків до Радянського союзу насильно, а тому швидко), і місцева влада розселяла їх у порядку живої черги. Додався й фактор аномальної посухи на сході та півдні УРСР, внаслідок чого на Волинь у пошуках кращого життя прибули тисячі людей. Відтак будинки без співмешканців отримали лише третина оптантських сімей. Частіше доводилось ділити хату на три, чотири, навіть п'ять сімей. В листах рідним у Словаччину шифром писали: «Живемо добре, як сусіди край села». Мались на увазі роми.

Попри це, матеріальний бік справи, хоч і не відповідав обіцянкам, не був плачевним. Житлові умови більшості переселенців стали кращими, ніж були у Словаччині. На полях чекала висаджена чехами озимина… Лишалось працювати і горя не знати? Не зовсім: у дію вступив людський фактор.

Криміногенна обстановка в повоєнній Україні була невтішною. Майно оптантів крали ще в дорозі, на місці ж почались і грабежі. Так позбулась маєтку сім'я Демків, яка приїхала до України третім ешелоном і оселилась у селі Грушвиця Друга під Рівним. Доньці Олені тоді було сім років, і зараз вона пам'ятає ті події в деталях.

— Ми небідно жили, тато кожані куртки мав. Певне, на станиці хтось поприглядував, куди той словак поїде далі, — розповідає жінка. — А по тижню ввечері дзвонок. Батько відкрив, а чоловік його питає: «Сірника не буде сигарету запалить?». За дві минути прийшов другий — води напитись. А прийшов третій, до чола поставив піштоль: «Руки ввєрх, бо уб'ю». Тоді машиною, старим «Джипом» заїхали у двір. У машині їх було п'ятеро.

Грабували сім'ю Демків цілу ніч, винесли більшість цінного.

— Ходили по першій хижі, по другій хижі, з шифонерів вшитко вибрали. Хустки нові, які мама для нас, доньок, берегла, покрали, — каже пані Олена. — Мала двох сестер, які поїхали в Америку — а вона була наймолодша, то їй лахи посилали. І ці хустки — такі біленькі, з країком рожовим… Одну хустку грабіжник на жердці найшов, то всьо врем'я нею втирався. Мама потім до рока вмерла. Не могла того пережить.

Так, мова приїжджих не була схожою на місцеву говірку. Відрізнялись і страви, й одяг. Переселенці з кількох словацьких сел — Порач, Ігляни, Якубяни — приїхали в Україну в традиційних вишитих кожушках. За подібність до гуцульського одягу всіх оптантів почали називати гуцулами. На це ображались, билися. Часом доходило до тяжких травм.

— На танцях українці й поселенці окремо гуляли, — розповідає Міхал Шмігель. — Та й дружин оптанти брали з-поміж своїх, рідше з «поляків», тобто лемків. Рідко коли з місцевими бралися.

Крім побутових чи ментальних розбіжностей із місцевими була й інша — у ставленнІ до радянської влади. Оптантам вона ще не встигла заподіяти нічого злого. Чутки про репресії чи Голодомор за Закарпаття не доходили. Натомість Волинь у другій половині 40-х була епіцентром дій Української повстанської армії. Про те, що в регіоні фактично йде партизанська війна, агітатори якось не сказали. Руснаки опинились між двох вогнів.

Осіннього дня 1949 року переселенця Міхала Борецького, який отримав житло в селі Уїздці за 25 кілометрів від Рівного, запросив у гості сусід із місцевих. Слідом за чоловіком до хати зайшли кілька озброєних чоловіків і повідомили: просторий хлів Міхала — чудове місце для облаштування криївки. Одразу ж у стодолі почались роботи: чоловіки вирили яму, поставили в ній дерев'яні лавки, стіл, вкриті соломою лежаки. Фізичної допомоги від Борецьких не вимагали, однак сказали регулярно давати харчі й алкоголь.

Невдовзі обійстя оточили військові. Гукали в стодолу — звідти ні крику, ні пострілу. Коли зайшли всередину, з'ясувалось, що у криївці нікого немає.

Це не завадило заарештувати Міхала й звинуватити в державній зраді. Він отримав 10 років таборів, які відбував на лісоповалі, будівництвах, у Караганді та Воркуті. 1955-го чоловіка амністували.

— А як Йошко Бобалік ся достав? — пригадує пані Олена. — Було одне весілля, і спитали: хто вміє читати? «Но та Йошко знає!» Він до руської гімназії ходив тут, на словаках. Дали йому листовку. Він прочитав там всьо, а закінчувалась листовка: «Смерть Сталіну!» Ну, він прочитав і ті два слова. За два тижні приходять до нього: «Це ви Йосип? Ну, візьміть своє пальтішко, візьміть одіньтеся — поїдете з нами». Взяли його в Дубно, а там уже почалось вияснєніє. Сім років дали, в Магадані відбув.

Довіри до місцевих українців радянська влада зі зрозумілих причин не мала. Тому на відповідальні посади — голів села, бригадирів колгоспів — зазвичай призначали когось із оптантів. Так, сільраду Грушвиці Другої очолив глава потерпілої від грабіжників сім'ї Іван Демко. На додачу до прямих обов'язків він щоночі патрулював сільські вулиці — щоб виявляти злочинців чи упівців. Що теж не додавало любові місцевих.

— А його по цілих ночах не було дома, то ми не спали і плакали за ним: не знали, чи прийде тато до рана, чи не прийде, — розповідає донька. — А потім, у січні 51-го батько прийшов додому й каже: «Вже тих бандеровців полапали, то менше має такого бути».

Оптанти були ні за, ні проти «бандеровців»: серед них не зафіксовано масових випадків ані протидії повстанцям, ні співпраці з ними. Це просто була не їхня війна. Коли ще не пізнав особливостей радянського життя — через що воювати? Приміром, люди з Пряшівщини не розуміли, що таке колгосп. Жартували: це як, всі під однією ковдрою в клубі спатимемо? Зрозуміліше стало, коли влада почала тиснути з колективізацією. Тим, хто не вступав до колгоспів, зменшували земельний наділ. Людям бракувало й вони часом засівали невикористані, нічийні окрайці землі. Побачивши це, партійні робітники зрізали ще зелену пшеницю, викопували незрілу картоплю, струшували яблука. Виправдати це для себе було вже складніше.

Вийшло так, що 1947-го, коли оптанти отримали в розпорядження великі наділи землі, багато хто, маючи скромний реманент і звичний до менших ділянок, не міг освоїти її всю. Щойно ж ця можливість почала з'являтись, стали обов'язковими і колгоспи. 1949-го, як кажуть оптанти, за невходження в колгосп уже саджали. Люди визнали, що вони опинились не в тому місці й не в той час — і згадали про обіцяне агітаторами право безперешкодно повернутись на Словаччину. Почали збиратись додому, ще не знаючи, що насправді цього права в них не було.

Opt-out
Перші випадки відмов оптантів від переїзду на Україну траплялись ще на території Словаччини. Хтось, записавшись, потім з якихось причин змінював плани. На когось вплинули волинські чехи: повернувшись, вони були на особливому рахунку в місцевих спецслужб. За антирадянську агітацію — розповідали людям про тамтешні руїну, голод, колективізацію. Впливали й на руснаків: «ми звідти тікаємо, а ви їдете?». Траплялось навіть, що коли на залізничній станції зустрічались поїзд із руснаками та поїзд із чехами — перші потай переходили в інший ешелон. Так нову сім'ю отримав 19-річний Василь Фриснич. Розповівши про тодішнє життя на Волині, бездітна чеська пара запропонувала юнакові взяти його з собою: мовляв, і їм веселіш, і йому краще буде. Батьки-українці погодились, і хлопець поїхав жити до Карлових Вар.

Більшість, утім, поїхали на Волинь, керуючись обіцянкою агітаторів: не сподобається — повернуться без проблем. Але наспраді з перетином кордону люди автоматично набували радянське громадянство, а з ним і відповідальність за порушення міграційних законів СРСР. Звіст яких дізнавались одразу на практиці.

Поліну Гочмановську записав до переселення брат батька. Оселившись у Боратині під Луцьком, 19-річна дівчина невдовзі вирішила тікати до Словаччини. Не сама: знайшла кількох однодумиць та провідника, який за гроші погодився провести через кордон. Наприкінці серпня 1947-го вона, провідник, дві дівчини-русначки та дві чешки (одна з двома дітьми) приїхали на північ Закарпаття: там якраз густі ліси, можна пройти непоміченими. А також заблукати, що вони й зробили. Провідник зник, спраглі жінки почали шукати джерело води. Коли Гочмановська вийшла до потічка, побачила там людей у цивільному. Це виявились радянські прикордонники, які затримали втікачок. Оскільки все відбувалось іще на території Радянського союзу, хоч і в прикордонній зоні, їм дали «всього» по 18 місяців трудових таборів. Гочмановська потрапила до Комі-Пермяцького округу. При сорока градусах морозу підгортала гравій для залізничної колії.

Іллі Баб'яку пощастило менше: його з напарником затримали на самому кордоні. Вердикт — три роки таборів. Іще менше пощастило Андрію Чучварі. Він із перших днів почав домагатись легальної можливості повернення до Словаччини всіх, хто висловить таке бажання. Писав заяви та звернення, збирав гроші на відправлення делегатів до Києва й Москви. За цю активність був засуджений на рік позбавлення волі, але це призвело до ще гострішого відчуття несправедливості. Чучвара продовжив вимагати достойних умов для повернення. Країна рад вирішила показати зуби: 1951-го активіста звинуватили в екстремізмі, зв'язках із УПА, слуханні західних радіопрограм — і засудили на 10 років таборів. Із них Чучвара відсидів п'ять: амністували з нагоди смерті Сталіна.

Невдачі зазнавали й спроби колективного повернення. Наприкінці 1947-го — на початку 1948-го зафіксовано кілька випадків, коли десятки людей продавали своє майно, купували коней, вантажили на підводи найцінніші речі й організовано вирушали в напрямку кордону. Зокрема, так було в селі Митниця на Волині й селищі Квасилів під Рівним. В обох випадках люди не встигали проїхати й півсотні кілометрів, як силовики розвертали їх назад. Квасилівські оптанти опирались — міліціонери застосували фізичну силу. Зокрема, одну молоду дівчину взяли за руки й ноги й кинули на міліцейську автівку. Від сильного удару головою об залізний корпус дівчина померла.

Такий драматичний випадок одразу став загальновідомим і не міг не вплинути на настрої оптантів. Що у відповідь робить Радянська держава? В сусідньому з Квасиловим селі створює колгосп, якому щедро постачає сучасну техніку. Нарікає його історією успіху й навіть видає книжку — нарис під назвою «Зростання». У тексті на 40 сторінок люди спершу вагаються, чи варто віддавати особисте майно, але дуже скоро отримують рекордні врожаї, щедрі пайки та новий сенс життя. Автор Лаврентій Кравцов підводить читачів до єдиноправильного висновку: «З якої ж золотої скарбниці черпають люди колгоспного села своє натхнення, хвилюючу радість творчої праці, яскравий та животворний оптимізм? Де ті кришталеві джерела, що живлять серця людей тим ароматним еліксиром, який гартує силу і волю до перемоги, збуджує глибоку віру в реальність творчих задумів, кличе вперед, до сонячних вершин майбутнього? Це велика і славна Комуністична партія. З її ім'ям дзержинці йдуть у бій за урожай, за соціалістичну перебудову села».

Обкладинка книжки-агітки. Її видано у Львові 1953 року накладом 10 тисяч примірників. Архів Степана Крушка
Втім, коли цю книжку поширювали Волинню, оптанти вже мали інші турботи. Зрозумівши, що повернутись на Словаччину їм не дають, люди вирішили переїхати в межах Радянського союзу туди, де природа, люди та говірки найбільш подібні на пряшівські. Тобто, на Закарпаття. У 1950-ті роки в район Мукачева та Ужгорода переїхали сотні руснаків. Було знайдено й легальний спосіб повернутись на Чехословаччину — щоправда, тимчасово. Людей випускали відвідати рідних — на їхнє запрошення. Хоч процедура отримання дозволу й була марудною, нею скористались сотні людей. Вже у Чехословаччині люди часто продовжували термін перебування на тижні й навіть місяці.

Наприкінці 1950-х у цих поїздках люди неозброєним оком помічали: життя на сході Словаччини стрімко покращується. Відкривались швейні фабрики, хімічні та приладобудівні заводи. 4 січня 1960 року під Кошице почали будувати металургійний завод: найбільший у Центральній Європі, він ще на етапі зведення потребував тисяч робітників. Стало очевидним, що проблем із роботою місцеві вже не матимуть. А якщо додати до цього лагіднішу та зрозумілішу державу, вдосталь товарів на полицях крамниць — зрозуміло, чому, прибувши в гості, оптанти намагались там і лишитись. Пошвидше знайти роботу, житло, і навіть взяти з кимось місцевим шлюб. Інколи фіктивний — лише для того, щоб отримати право постійного проживання на території Чехословаччини. Ті, в кого не виходило, мусили повертатись до СРСР.

Тимчасом у Радянському союзі оптанти оббивають пороги чиновницьких кабінетів із проханням легалізувати можливість повернення.

— Навіть моя мати — без освіти, проста робітниця не раз їздила до Києва й Москви. Просила: дайте можливість сім'ї повернутись, — каже Міхал Шмігель. Чиновники відмовляли, часом навіть іронізували: «У Словаччину звідси не потрапите, а от на Сибір — запросто». Але все-таки у 1960-х, на тлі хрущовської відлиги, режим став поступливішим. На організоване повернення людей Радянський союз не пішов. Але, якщо оптанти могли зібрати необхідний для постійного проживання на території Чехословаччини пакет документів, їх відпускали. Усе відбувалось тихо, але масово. Станом на осінь 1967 року число тих, хто повернувся до Сваччини, перевищило 5 тисяч людей (утім, майже півтори тисячі з них народились уже в Україні). Після 1968-го потік людей став меншим, але все одно сотні людей щороку повертались із Полісся до рідних гір.

Їх називали реоптантами — тими, хто зробив вибір, а тоді відмовився від нього.
Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху — «Deconstruction. Aрхіви КҐБ для медіа», що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.
Нагадуємо, що в рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби — ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" .
Рекомендуємо порадник як шукати в архівах «Право на правду». Також, Ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
Made on
Tilda